Ніколи не вір москалям

Україна Росія«Ніколи не вір москалям», - говорив мені один старий дід. Було це десь у 1994-95 роках. Ми їхали у поїзді «Одеса – Сімферополь» і, сидячи на боковій полиці за столиком, пили горілку та розмовляли.

«Ніколи не вір москалям, вони підлі», - говорив випадковий попутчик.

Я з жаром доказував йому, що в мене багато знайомих і друзів-росіян, цілком порядних людей.

«Та я не про простих людей, - відмахнувся від мене дідуган, - я про тих, хто ними керує, правителів. Російська імперія завжди несла Україні одні біди…». І почав розповідати невідому мені тоді українську історію. Про кріпацтво і знищення козацтва, про придушення УНР, про голодомор і загарбання території Західної України, про визвольну боротьбу ОУН. Не знаю, звідки він все це знав, якийсь непростий був старий.

«Вони не знають, що таке воля, тому й завжди не давали кисню українцям і Україні», - продовжував мій співрозмовник.

«І все ж таки в нас спільна історія, - не здавався я, - от я, наприклад, наполовину українець, наполовину руський. Бо мати в мене українка, а батько записаний руським, хоча прізвище в нього Черненко».

«Отож бо, записаний… Мабуть так вигідно було при його народженні, от батьки і записали. Українцям ніколи не давали ходу, ні в російській імперії, а ні в радянській. Не можна бути наполовину кимось. І прізвище нічого не значить», - додав він.

Ми ще довго розмовляли на різні теми у напівтемряві вагону, що спав. Дід вийшов у Херсоні, а я поїхав далі. Згодом ця розмова забулась.

Згадав я про того старого у березні 2014-го, коли «ввічливі люди» почали бігати повз мої вікна та роз’їжджати по Севастополю на броньованих «Тиграх». І розмову згадав, майже слово у слово. І вірити перестав, як той незнайомець наказував. І перестав бути «наполовину українцем».

(А ще я називаю себе хохлом. Чому саме так – читайте у моїй статті Я – хохол!)